Червоний Парнас (вид. 1972)

Юрій Смолич у своїх відомих мемуарах «Розповідь про неспокій» (1968) закликав инших письменників: «Пишіть спогади!». Він мав на увазі тих, хто вижили після страшних часів сталінських репресій 1930-х. Але і у добу т. зв. хрущівської відлиги жанр спогадів був достатньо небезпечним. Тому ледь не єдиний, хто наважився написати про 1920-ті роки був В. Минко.

Минко Василь Петрович (1902 — 1989). Український драматург, письменник, учасник літературної групи «Плуг».

Із цеї книжки спогадів Минка дізнаємось багато деталів про діяльність літ. організацій 1920-х років: «Плуг», ВАПЛІТЕ, Українські панфутуристи, Техно-мистецька група «А» тощо. Автор з теплотою згадує своїх колег-письменників тих років: Сергія Пилипенка, Григорія Косинку, побіжно згадується ще багато хто: В. Підмогильний, М. Йогансен. А чи пише Минко, куди ці люди потім поділись? Звісно, ні. Йому доводилось вмикати самоцензуру у десь такому туманному стилі: «То були часи, що люди просто зникали». Звісно, також ні слова про Голодомор.

Поза тим, спогади Минка і досі є цінним джерелом про добу 1920-х років.

Одним з найуспішніших творів Минка була повість «Беладонна» (1929), написана на основі реального щоденника повії, за що його потім нещадно била комуністична критика. Історія створення цього твору теж детально описується у спогадах.